Безсмертні аккерманські міщани
«Безсмертні аккерманські міщани» — поняття, що з’явилося у XIX столітті та позначало людей, які тікали на Аккерманщину від кріпацтва та жили за паспортами вже покійних місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль.
Історія
Після захоплення Бессарабії Російською імперією 1812 року багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво імперії вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село Плахтіївка Аккерманського повіту[1].
Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини[2]: вони бігли через Дністер у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя[1]. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже покійним людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»[3]. Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль[4].
Член Одеського товариства історії та старожитностей О. Кочубинський повідомляв, що на час перепису населення 1858 року декому з місцевих минуло по сто і більше років. Багато «безсмертних аккерманських міщан» називали себе гайдамаками родом із Полтавщини, Уманьщини та Поділля. Серед багатьох втікачів були нащадки чорноморських та задунайських козаків[5].
Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про це явище в селі Кривда (нині частина села Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського)[4]:
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.
Ще один фрагмент із повісті «Микола Джеря», який зображує «синів», старших за «батька»:[6]:
Фрагмент із «Миколи Джері»
|
|---|
|
Суддя розсердився й почав кричать.
— Звідкіль ти родом? Де жив твій батько і як твій батько звався? — Я таки тутешній з діда й з прадіда. Я родом з Кривди. Батько мій звався Посмітюх, і діда люди дражнили Посмітюхом. — Він родом з Вербівки, з Київської губернії, — обізвався пан, дивуючись з Джериних слів. — Я в Вербівці зроду й не був і навіть не знаю, де вона знаходиться і до якого пана належиться, — тихо обізвався Микола. — Ти втік з Вербівки вже тому буде більше як двадцять год, — сказав пан. — Може, хтось коли і втікав, тільки не я, — гордовито сказав Микола, — я не волоцюга й не пройдисвіт. Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до інших бурлак. — А вас як звуть? — спитав він у другого чоловіка. — Я Грицько Посмітюх. — Ви не родич Іванові Посмітюсі? — Я його син, — сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсім очі додолу. Йому очевидячки ніяково було брехати, та недоля силувала до того. — А вас як звуть? — обернувся суддя до третього бурлаки. — Я Карпо Посмітюх, — обізвався чоловік несміливо. — Ви не доводитесь родичем цим двом Посмітюхам? — спитав суддя. — Я Іванів брат, — неначе крізь сон промовив чоловік, зовсім похиливши голову, бо він був записаний в Кривді Миколиним братом. Суддя спитав четвертого чоловіка, а далі п’ятого. І ті назвали себе синами Миколи Джері. — Та й багацько ж у вас, чоловіче, синів, та ще й немолодих! — промовив суддя, сміючись, і з ним разом нареготались усі судчики. Пан тільки витріщав очі на ту комедію, не знав, чи ті люди жартували, чи зовсім подуріли. Другі бурлаки звали себе усякими прізвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербівці. Пан насилу постеріг ту штуку. Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такі самі прізвища, якими бурлаки себе назвали. Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке діло в Акерманщині, і тільки реготавсь. |
1827 року в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558[7].
1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, потреба продавати паспорти біглим селянам зникла[7][2].
Примітки
- ↑ 1,0 1,1 Олексій Пермінов: Учебник истории и географии из Шабо. Часть 2-я., Старий Аккерман, 14 лютого 2016, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 2,0 2,1 Олексій Пермінов: Город Аккерман и его посады. Бессарабская губерния, Всероссийское генеалогическое древо, 16 травня 2017, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ Олексій Пермінов: Люди Аккермана, Мой город Кишинёв, 15 березня 2021, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 4,0 4,1 Іван Нечуй-Левицький: «Микола Джеря», с. 25, УКРЛІТ.ORG
- ↑ С. С. Аргатюк, В. В. Левчук, І. Т. Русєв, І. В. Сапожников: Овідіопольський район Енциклопедичний довідник. с. 24 — Одеса-Овідіополь : ВМВ, 2011., переглянуто 4 червня 2021
- ↑ Іван Нечуй-Левицький: «Микола Джеря», с. 41, УКРЛІТ.ORG
- ↑ 7,0 7,1 Коваль Г. П.: Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр., Видання ЧДУ імені Петра Могили, 2011, переглянуто 31 травня 2021