Безсмертні аккерманські міщани: відмінності між версіями
Немає опису редагування |
|||
| Рядок 8: | Рядок 8: | ||
[[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті «<nowiki/>[[Микола Джеря]]<nowiki/>» описав про це явище в посаді Кривда (нині село [[Випасне]] у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|передмісті Білгорода-Дністровського]]): | [[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті «<nowiki/>[[Микола Джеря]]<nowiki/>» описав про це явище в посаді Кривда (нині село [[Випасне]] у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|передмісті Білгорода-Дністровського]]): | ||
{{Цитата|В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.}} | {{Цитата|В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.|«Микола Джеря»{{Cite web|url=https://osvita.ua/school/literature/n/71947/list-13.html|назва=«Микола Джеря»|автор=Іван Нечуй-Левицький|видавець=Освіта.ua}}}} | ||
[[1827|1827 року]] в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. [[1860|1860 року]] серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558<ref name=":2">{{Cite web|url=https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/naukpraci/history/2011/147-134-2.pdf|назва=Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр.|автор=Коваль Г. П.|видавець=Видання ЧДУ імені Петра Могили|дата=2011|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. | [[1827|1827 року]] в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. [[1860|1860 року]] серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558<ref name=":2">{{Cite web|url=https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/naukpraci/history/2011/147-134-2.pdf|назва=Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр.|автор=Коваль Г. П.|видавець=Видання ЧДУ імені Петра Могили|дата=2011|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. | ||
Версія за 13:47, 31 травня 2021
«Безсмертні аккерманські міщани» — термін, яким позначали людей, що переселялися на Аккерманщину у середині XIX століття.
Історія
Після захоплення Бессарабії Російською імперією 1812 року багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво держави вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село Плахтіївка Аккерманського повіту[1].
Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини[2]: вони бігли через Дністер у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя[1]. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже померлим людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»[3]. Іноді траплялося так, що в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина.
Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про це явище в посаді Кривда (нині село Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського):
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.
1827 року в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558[4].
1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, потреба продавати паспорти біглим селянам зникла[4][2].
Примітки
- ↑ 1,0 1,1 Олексій Пермінов: Учебник истории и географии из Шабо. Часть 2-я., Старий Аккерман, 14 лютого 2016, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 2,0 2,1 Олексій Пермінов: Город Аккерман и его посады. Бессарабская губерния, Всероссийское генеалогическое древо, 16 травня 2017, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ Олексій Пермінов: Люди Аккермана, Мой город Кишинёв, 15 березня 2021, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 4,0 4,1 Коваль Г. П.: Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр., Видання ЧДУ імені Петра Могили, 2011, переглянуто 31 травня 2021