Безсмертні аккерманські міщани: відмінності між версіями
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
Рядок 5: | Рядок 5: | ||
Після захоплення [[Бессарабія|Бессарабії]] Російською імперією [[1812|1812 року]] багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво держави вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село [[Плахтіївка]] [[Аккерманський повіт|Аккерманського повіту]]<ref name=":0">{{Cite web|url=https://old-akkerman.livejournal.com/32485.html|назва=Учебник истории и географии из Шабо. Часть 2-я.|автор=Олексій Пермінов|видавець=Старий Аккерман|дата=14 лютого 2016|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. | Після захоплення [[Бессарабія|Бессарабії]] Російською імперією [[1812|1812 року]] багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво держави вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село [[Плахтіївка]] [[Аккерманський повіт|Аккерманського повіту]]<ref name=":0">{{Cite web|url=https://old-akkerman.livejournal.com/32485.html|назва=Учебник истории и географии из Шабо. Часть 2-я.|автор=Олексій Пермінов|видавець=Старий Аккерман|дата=14 лютого 2016|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. | ||
Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини<ref name=":1">{{Cite web|url=https://forum.vgd.ru/post/2661/40261/p2424563.htm#pp2424563|автор=Олексій Пермінов|дата=16 травня 2017|видавець=Всероссийское генеалогическое древо|назва=Город Аккерман и его посады. Бессарабская губерния|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>: вони бігли через [[Дністер]] у нові «вільні землі» та оселялися у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|посадах передмістя]]<ref name=":0" />. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали [[Аккерман|аккерманські]] поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже померлим людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»<ref>{{Cite web|url=http://oldchisinau.com/forum/viewtopic.php?t=3500&start=80#p162430|автор=Олексій Пермінов|назва=Люди Аккермана|видавець=Мой город Кишинёв|дата=15 березня 2021|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль<ref name="нечуй-левицький"/>. | Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини<ref name=":1">{{Cite web|url=https://forum.vgd.ru/post/2661/40261/p2424563.htm#pp2424563|автор=Олексій Пермінов|дата=16 травня 2017|видавець=Всероссийское генеалогическое древо|назва=Город Аккерман и его посады. Бессарабская губерния|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>: вони бігли через [[Дністер]] у нові «вільні землі» та оселялися у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|посадах передмістя]]<ref name=":0" />. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали [[Аккерман|аккерманські]] поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже померлим людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»<ref>{{Cite web|url=http://oldchisinau.com/forum/viewtopic.php?t=3500&start=80#p162430|автор=Олексій Пермінов|назва=Люди Аккермана|видавець=Мой город Кишинёв|дата=15 березня 2021|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль<ref name="нечуй-левицький-25"/>. | ||
[[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті « | [[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті «[[Микола Джеря]]» описав про це явище в посаді Кривда (нині село [[Випасне]] у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|передмісті Білгорода-Дністровського]])<ref name="нечуй-левицький-25">{{Cite web|url=http://ukrlit.org/nechui_levytskyi_ivan_semenovych/mykola_dzheria/25|назва=«Микола Джеря», с. 25|автор=Іван Нечуй-Левицький|видавець=УКРЛІТ.ORG}}</ref>: | ||
{{Цитата|В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.}} | {{Цитата|В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином. | ||
}} | |||
Ще один фрагмент із повісті «Микола Джері», який зображує «синів», старших за «батька»:<ref name="нечуй-левицький-41">{{Cite web|url=http://ukrlit.org/nechui_levytskyi_ivan_semenovych/mykola_dzheria/41|назва=«Микола Джеря», с. 41|автор=Іван Нечуй-Левицький|видавець=УКРЛІТ.ORG}}</ref>: | |||
{{Collapse | |||
|header=Фрагмент з «Миколи Джері» | |||
|content= | |||
Суддя розсердився й почав кричать. | |||
— Звідкіль ти родом? Де жив твій батько і як твій батько звався? | |||
— Я таки тутешній з діда й з прадіда. Я родом з Кривди. Батько мій звався Посмітюх, і діда люди дражнили Посмітюхом. | |||
— Він родом з Вербівки, з Київської губернії, — обізвався пан, дивуючись з Джериних слів. | |||
— Я в Вербівці зроду й не був і навіть не знаю, де вона знаходиться і до якого пана належиться, — тихо обізвався Микола. | |||
— Ти втік з Вербівки вже тому буде більше як двадцять год, — сказав пан. | |||
— Може, хтось коли і втікав, тільки не я, — гордовито сказав Микола, — я не волоцюга й не пройдисвіт. | |||
Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до інших бурлак. | |||
— А вас як звуть? — спитав він у другого чоловіка. | |||
— Я Грицько Посмітюх. | |||
— Ви не родич Іванові Посмітюсі? | |||
— Я його син, — сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсім очі додолу. Йому очевидячки ніяково було брехати, та недоля силувала до того. | |||
— А вас як звуть? — обернувся суддя до третього бурлаки. | |||
— Я Карпо Посмітюх, — обізвався чоловік несміливо. | |||
— Ви не доводитесь родичем цим двом Посмітюхам? — спитав суддя. | |||
— Я Іванів брат, — неначе крізь сон промовив чоловік, зовсім похиливши голову, бо він був записаний в Кривді Миколиним братом. | |||
Суддя спитав четвертого чоловіка, а далі п’ятого. І ті назвали себе синами Миколи Джері. | |||
— Та й багацько ж у вас, чоловіче, синів, та ще й немолодих! — промовив суддя, сміючись, і з ним разом нареготались усі судчики. | |||
Пан тільки витріщав очі на ту комедію, не знав, чи ті люди жартували, чи зовсім подуріли. | |||
Другі бурлаки звали себе усякими прізвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербівці. Пан насилу постеріг ту штуку. | |||
Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такі самі прізвища, якими бурлаки себе назвали. Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке діло в Акерманщині, і тільки реготавсь. | |||
}} | |||
[[1827|1827 року]] в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. [[1860|1860 року]] серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558<ref name=":2">{{Cite web|url=https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/naukpraci/history/2011/147-134-2.pdf|назва=Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр.|автор=Коваль Г. П.|видавець=Видання ЧДУ імені Петра Могили|дата=2011|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. | [[1827|1827 року]] в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. [[1860|1860 року]] серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558<ref name=":2">{{Cite web|url=https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/naukpraci/history/2011/147-134-2.pdf|назва=Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр.|автор=Коваль Г. П.|видавець=Видання ЧДУ імені Петра Могили|дата=2011|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. |
Версія за 15:42, 31 травня 2021
«Безсмертні аккерманські міщани» — термін, яким позначали людей, що тікали на Аккерманщину від кріпацтва у середині XIX століття та жили за паспортами вже померлих місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль.
Історія
Після захоплення Бессарабії Російською імперією 1812 року багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво держави вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село Плахтіївка Аккерманського повіту[1].
Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини[2]: вони бігли через Дністер у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя[1]. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже померлим людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»[3]. Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль[4].
Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про це явище в посаді Кривда (нині село Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського)[4]:
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.
Ще один фрагмент із повісті «Микола Джері», який зображує «синів», старших за «батька»:[5]:
Фрагмент з «Миколи Джері»
|
---|
Суддя розсердився й почав кричать.
— Звідкіль ти родом? Де жив твій батько і як твій батько звався? — Я таки тутешній з діда й з прадіда. Я родом з Кривди. Батько мій звався Посмітюх, і діда люди дражнили Посмітюхом. — Він родом з Вербівки, з Київської губернії, — обізвався пан, дивуючись з Джериних слів. — Я в Вербівці зроду й не був і навіть не знаю, де вона знаходиться і до якого пана належиться, — тихо обізвався Микола. — Ти втік з Вербівки вже тому буде більше як двадцять год, — сказав пан. — Може, хтось коли і втікав, тільки не я, — гордовито сказав Микола, — я не волоцюга й не пройдисвіт. Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до інших бурлак. — А вас як звуть? — спитав він у другого чоловіка. — Я Грицько Посмітюх. — Ви не родич Іванові Посмітюсі? — Я його син, — сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсім очі додолу. Йому очевидячки ніяково було брехати, та недоля силувала до того. — А вас як звуть? — обернувся суддя до третього бурлаки. — Я Карпо Посмітюх, — обізвався чоловік несміливо. — Ви не доводитесь родичем цим двом Посмітюхам? — спитав суддя. — Я Іванів брат, — неначе крізь сон промовив чоловік, зовсім похиливши голову, бо він був записаний в Кривді Миколиним братом. Суддя спитав четвертого чоловіка, а далі п’ятого. І ті назвали себе синами Миколи Джері. — Та й багацько ж у вас, чоловіче, синів, та ще й немолодих! — промовив суддя, сміючись, і з ним разом нареготались усі судчики. Пан тільки витріщав очі на ту комедію, не знав, чи ті люди жартували, чи зовсім подуріли. Другі бурлаки звали себе усякими прізвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербівці. Пан насилу постеріг ту штуку. Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такі самі прізвища, якими бурлаки себе назвали. Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке діло в Акерманщині, і тільки реготавсь. |
1827 року в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558[6].
1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, потреба продавати паспорти біглим селянам зникла[6][2].
Примітки
- ↑ 1,0 1,1 Олексій Пермінов: Учебник истории и географии из Шабо. Часть 2-я., Старий Аккерман, 14 лютого 2016, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 2,0 2,1 Олексій Пермінов: Город Аккерман и его посады. Бессарабская губерния, Всероссийское генеалогическое древо, 16 травня 2017, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ Олексій Пермінов: Люди Аккермана, Мой город Кишинёв, 15 березня 2021, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 4,0 4,1 Іван Нечуй-Левицький: «Микола Джеря», с. 25, УКРЛІТ.ORG
- ↑ Іван Нечуй-Левицький: «Микола Джеря», с. 41, УКРЛІТ.ORG
- ↑ 6,0 6,1 Коваль Г. П.: Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр., Видання ЧДУ імені Петра Могили, 2011, переглянуто 31 травня 2021