Безсмертні аккерманські міщани: відмінності між версіями
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
| (Не показано 18 проміжних версій цього користувача) | |||
| Рядок 1: | Рядок 1: | ||
{{Інфобокс|content= | {{Інфобокс|content= | ||
[[Файл: | [[Файл:Передмістя Аккермана (1941).jpg|міні|праворуч|200px|Карта [[Передмістя Білгорода-Дністровського|передмістя Аккермана]], де жили «безсмертні аккерманські міщани»]] | ||
}} | }} | ||
'''«Безсмертні аккерманські міщани»''' — поняття, що з’явилося у XIX столітті та позначало людей, які тікали на [[Білгород-Дністровський|Аккерманщину]] від кріпацтва та жили за паспортами вже покійних місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль. | '''«Безсмертні аккерманські міщани»''' — поняття, що з’явилося у XIX столітті та позначало людей, які тікали на [[Білгород-Дністровський|Аккерманщину]] від кріпацтва та жили за паспортами вже покійних місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль. | ||
[[1861|1861 року]], з відміною кріпацтва в Російській імперії, | [[1861|1861 року]], з відміною кріпацтва в Російській імперії, явище «безсмертних міщан» втратило актуальність. | ||
== Історія == | == Історія == | ||
Окрім примусових переселенців, багато українців втікали на інший берег Дністра від кріпаччини<ref name=":3" /><ref name="нечуй-левицький-25" />. Вони перебиралися у нові «вільні землі» та оселялися у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|посадах передмістя Аккермана]] | === Передумови === | ||
[[Файл:Bessarabia Province 1856b.jpg|міні|200px|праворуч|Листівка про Басарабщину, [[1856]]]] | |||
Після того як Російська імперія захопила [[Бессарабія|Басарабщину]] [[1812|1812 року]], багато територій краю лишалися незаселеними, і вище керівництво імперії вирішило переселяти державних селян у [[Буджак]] цілими повозками. Так заснували села [[Аккерманський повіт|Аккерманського повіту]], такі як [[Плахтіївка]] ([[1830|1830 рік]], переселенці з однойменного села на Кропивниччині) та Ярославка ([[1826|1826 рік]], переселенці з однойменного села на Чернігівщині)<ref>Колесников А. О.: [http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/ling_2012_2_14.pdf Українські південнобессарабські говірки з різнотипною діалектною основою]</ref>. | |||
Окрім цього, окупаційний політичний режим та поліція на Бесарабії були лагіднішими, аніж в інших областях імперії. Робилося це для того, аби здобути симпатії румунського народу по інший бік Прута, а ще далі — симпатії балканських народів. Тоді імперія мала у планах захопити Константинополь<ref>{{Cite book|url=https://diasporiana.org.ua/ukrainica/novosivskyj-i-narys-istoriyi-prava-bukovyny-i-basarabiyi/|назва=Нарис історії права Буковини і Басарабії. С. 102—103|автор=Іван Новосівський|видавництво=Записки Наукового Товариства ім. Шевченка|місце=Нью-Йорк|рік=1986|дата-доступу=12 липня 2023}}</ref>. | |||
=== Явище «безсмертних міщан» === | |||
Окрім примусових переселенців, багато українців втікали на інший берег [[Дністер|Дністра]] від кріпаччини<ref name=":3" /><ref name="нечуй-левицький-25" />. Вони перебиралися у нові «вільні землі» та оселялися у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|посадах передмістя Аккермана]]. Для прописки в [[Аккерманський повіт|Аккерманському повіті]] їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали [[Аккерман|аккерманські]] поліцейські пристави: вони зберігали паспорти вже покійних людей, продавали їх біглим селянам і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»<ref name="нечуй-левицький-25" />. | |||
Про це писав [[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті «[[Микола Джеря]]»: | Про це писав [[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті «[[Микола Джеря]]»: | ||
{{Цитата|На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Басарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. | {{Цитата|На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Басарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. | ||
Вони оселялись в Акерманщині, в Бендерщині і навіть між молдаванами скрізь по Басарабії. В Акерманщині всі нові села ділились на посади; в кожному посаді був пристав, цебто поліція, й староста з писарем, замість волосного голови. Народ приписувавсь в міщани, бо в Акерманщині панщанних селян не було. Пристави, як і всяка поліція, таки добре обдирали українських бурлак, котрі хотіли оселитись в акерманських посадах.}} | |||
[[Файл:Микола Джеря (1927).jpg|міні|праворуч|200px|Постер фільму «Микола Джеря», 1927]] | |||
Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль<ref name="нечуй-левицький-25" />. Багато «безсмертних аккерманських міщан» називали себе гайдамаками родом із Полтавщини, Уманьщини та Поділля. Серед багатьох втікачів були нащадки чорноморських та задунайських козаків<ref name=":3">{{Джерело/ОРЕД|24}}</ref>. | Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль<ref name="нечуй-левицький-25" />. Багато «безсмертних аккерманських міщан» називали себе гайдамаками родом із Полтавщини, Уманьщини та Поділля. Серед багатьох втікачів були нащадки чорноморських та задунайських козаків<ref name=":3">{{Джерело/ОРЕД|24}}</ref>. | ||
[[1827|1827 року]] в | [[1827|1827 року]] в Аккермані проживали 9770 осіб, серед них [[Історія українців у Білгороді-Дністровському|українців]] — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. [[1860|1860 року]] серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558<ref name=":2">{{Cite web|url=https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/naukpraci/history/2011/147-134-2.pdf|назва=Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр.|автор=Коваль Г. П.|видавець=Видання ЧДУ імені Петра Могили|дата=2011|дата-доступу=31 травня 2021}}</ref>. | ||
Долаючи всі перешкоди, селяни різними шляхами переходили в Аккерман, і завдяки цьому у 1820—1840-х роках в Аккермані значно зросла їхня кількість. Для боротьби із цим у 1840-х роках місцеві чиновники видали декілька розпоряджень, що обмежували перехід селян у місто<ref name=":0">{{Cite book|url=https://web.archive.org/web/20220321053420/dspace.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/16681/1/132-143.pdf|автор=Бачинська О. А.|назва=Формування та розвиток української громади в місті. Аккерман у ХІХ ст.|місце=Одеса|рік=2007|дата-доступу=7 лютого 2023|видавництво=Наукові видання ОНУ}}</ref>. | |||
[[1861|1861 року]], коли в Російській імперії скасували кріпацтво, | [[1861|1861 року]], коли в Російській імперії скасували кріпацтво, явище «безсмертних міщан» втратило актуальність<ref name=":2" />. | ||
== Спогади == | == Спогади == | ||
Член Одеського товариства історії та старожитностей О. Кочубинський повідомляв, що на час перепису населення 1858 року декому з місцевих минуло по сто і більше років<ref name=":3" />. | Член Одеського товариства історії та старожитностей О. Кочубинський повідомляв, що на час [[Населення Білгорода-Дністровського|перепису населення]] [[1858|1858 року]] декому з місцевих минуло по сто і більше років<ref name=":3" />. | ||
Один із міських чиновників зазначав, що серед українських родин «в Аккермані часто зустрічалися родини, в яких батько був за зовнішнім виглядом молодше своїх дітей або молодші брати старіші, ніж старші: ясний доказ тому, що ці родини складалися з осіб, пов'язаних між собою не родинними стосунками, а однаковим бажанням приховати своє походження, прийнявши ім'я померлого члена родини»<ref name=":02">{{Cite book|url=https://web.archive.org/web/20220321053420/dspace.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/16681/1/132-143.pdf|автор=Бачинська О. А.|назва=Формування та розвиток української громади в місті. Аккерман у ХІХ ст.|місце=Одеса|рік=2007|дата-доступу=7 лютого 2023|видавництво=Наукові видання ОНУ}}</ref>. | Один із міських чиновників зазначав, що серед українських родин «в Аккермані часто зустрічалися родини, в яких батько був за зовнішнім виглядом молодше своїх дітей або молодші брати старіші, ніж старші: ясний доказ тому, що ці родини складалися з осіб, пов'язаних між собою не родинними стосунками, а однаковим бажанням приховати своє походження, прийнявши ім'я померлого члена родини»<ref name=":02">{{Cite book|url=https://web.archive.org/web/20220321053420/dspace.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/16681/1/132-143.pdf|автор=Бачинська О. А.|назва=Формування та розвиток української громади в місті. Аккерман у ХІХ ст.|місце=Одеса|рік=2007|дата-доступу=7 лютого 2023|видавництво=Наукові видання ОНУ}}</ref>. | ||
| Рядок 28: | Рядок 39: | ||
М. І. Кутузов [[1812|1812 року]] підкреслював, серед жителів Аккермана багато утікачів, які записувались під вигаданими прізвищами до «міських обивателів»<ref name=":02" />. | М. І. Кутузов [[1812|1812 року]] підкреслював, серед жителів Аккермана багато утікачів, які записувались під вигаданими прізвищами до «міських обивателів»<ref name=":02" />. | ||
== «Микола Джеря» == | |||
[[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті «[[Микола Джеря]]» описав про | [[Іван Нечуй-Левицький]] у своїй повісті «[[Микола Джеря]]» описав про явище «безсмертних міщан» у селі Кривда (нині частина села [[Випасне]] у [[Передмістя Білгорода-Дністровського|передмісті Білгорода-Дністровського]])<ref name="нечуй-левицький-25">{{Cite web|url=http://ukrlit.org/nechui_levytskyi_ivan_semenovych/mykola_dzheria/25|назва=«Микола Джеря», с. 25|автор=Іван Нечуй-Левицький|видавець=УКРЛІТ.ORG}}</ref>: | ||
{{Цитата|В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином. | {{Цитата|В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином. | ||
Поточна версія на 10:21, 22 грудня 2023
.jpg)
«Безсмертні аккерманські міщани» — поняття, що з’явилося у XIX столітті та позначало людей, які тікали на Аккерманщину від кріпацтва та жили за паспортами вже покійних місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль.
1861 року, з відміною кріпацтва в Російській імперії, явище «безсмертних міщан» втратило актуальність.
Історія
Передумови
Після того як Російська імперія захопила Басарабщину 1812 року, багато територій краю лишалися незаселеними, і вище керівництво імперії вирішило переселяти державних селян у Буджак цілими повозками. Так заснували села Аккерманського повіту, такі як Плахтіївка (1830 рік, переселенці з однойменного села на Кропивниччині) та Ярославка (1826 рік, переселенці з однойменного села на Чернігівщині)[1].
Окрім цього, окупаційний політичний режим та поліція на Бесарабії були лагіднішими, аніж в інших областях імперії. Робилося це для того, аби здобути симпатії румунського народу по інший бік Прута, а ще далі — симпатії балканських народів. Тоді імперія мала у планах захопити Константинополь[2].
Явище «безсмертних міщан»
Окрім примусових переселенців, багато українців втікали на інший берег Дністра від кріпаччини[3][4]. Вони перебиралися у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя Аккермана. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони зберігали паспорти вже покійних людей, продавали їх біглим селянам і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»[4].
Про це писав Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря»:
На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Басарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини.
Вони оселялись в Акерманщині, в Бендерщині і навіть між молдаванами скрізь по Басарабії. В Акерманщині всі нові села ділились на посади; в кожному посаді був пристав, цебто поліція, й староста з писарем, замість волосного голови. Народ приписувавсь в міщани, бо в Акерманщині панщанних селян не було. Пристави, як і всяка поліція, таки добре обдирали українських бурлак, котрі хотіли оселитись в акерманських посадах.
.jpg)
Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль[4]. Багато «безсмертних аккерманських міщан» називали себе гайдамаками родом із Полтавщини, Уманьщини та Поділля. Серед багатьох втікачів були нащадки чорноморських та задунайських козаків[3].
1827 року в Аккермані проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558[5].
Долаючи всі перешкоди, селяни різними шляхами переходили в Аккерман, і завдяки цьому у 1820—1840-х роках в Аккермані значно зросла їхня кількість. Для боротьби із цим у 1840-х роках місцеві чиновники видали декілька розпоряджень, що обмежували перехід селян у місто[6].
1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, явище «безсмертних міщан» втратило актуальність[5].
Спогади
Член Одеського товариства історії та старожитностей О. Кочубинський повідомляв, що на час перепису населення 1858 року декому з місцевих минуло по сто і більше років[3].
Один із міських чиновників зазначав, що серед українських родин «в Аккермані часто зустрічалися родини, в яких батько був за зовнішнім виглядом молодше своїх дітей або молодші брати старіші, ніж старші: ясний доказ тому, що ці родини складалися з осіб, пов'язаних між собою не родинними стосунками, а однаковим бажанням приховати своє походження, прийнявши ім'я померлого члена родини»[7].
М. І. Кутузов 1812 року підкреслював, серед жителів Аккермана багато утікачів, які записувались під вигаданими прізвищами до «міських обивателів»[7].
«Микола Джеря»
Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про явище «безсмертних міщан» у селі Кривда (нині частина села Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського)[4]:
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.
Ще один фрагмент із повісті «Микола Джеря», який зображує «синів», старших за «батька»:[8]:
Фрагмент із «Миколи Джері»
|
|---|
|
Суддя розсердився й почав кричать.
— Звідкіль ти родом? Де жив твій батько і як твій батько звався? — Я таки тутешній з діда й з прадіда. Я родом з Кривди. Батько мій звався Посмітюх, і діда люди дражнили Посмітюхом. — Він родом з Вербівки, з Київської губернії, — обізвався пан, дивуючись з Джериних слів. — Я в Вербівці зроду й не був і навіть не знаю, де вона знаходиться і до якого пана належиться, — тихо обізвався Микола. — Ти втік з Вербівки вже тому буде більше як двадцять год, — сказав пан. — Може, хтось коли і втікав, тільки не я, — гордовито сказав Микола, — я не волоцюга й не пройдисвіт. Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до інших бурлак. — А вас як звуть? — спитав він у другого чоловіка. — Я Грицько Посмітюх. — Ви не родич Іванові Посмітюсі? — Я його син, — сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсім очі додолу. Йому очевидячки ніяково було брехати, та недоля силувала до того. — А вас як звуть? — обернувся суддя до третього бурлаки. — Я Карпо Посмітюх, — обізвався чоловік несміливо. — Ви не доводитесь родичем цим двом Посмітюхам? — спитав суддя. — Я Іванів брат, — неначе крізь сон промовив чоловік, зовсім похиливши голову, бо він був записаний в Кривді Миколиним братом. Суддя спитав четвертого чоловіка, а далі п’ятого. І ті назвали себе синами Миколи Джері. — Та й багацько ж у вас, чоловіче, синів, та ще й немолодих! — промовив суддя, сміючись, і з ним разом нареготались усі судчики. Пан тільки витріщав очі на ту комедію, не знав, чи ті люди жартували, чи зовсім подуріли. Другі бурлаки звали себе усякими прізвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербівці. Пан насилу постеріг ту штуку. Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такі самі прізвища, якими бурлаки себе назвали. Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке діло в Акерманщині, і тільки реготавсь. |
Див. також
Примітки
- ↑ Колесников А. О.: Українські південнобессарабські говірки з різнотипною діалектною основою
- ↑ Іван Новосівський: Нарис історії права Буковини і Басарабії. С. 102—103 — Нью-Йорк : Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, 1986., переглянуто 12 липня 2023
- ↑ 3,0 3,1 3,2 С. С. Аргатюк, В. В. Левчук, І. Т. Русєв, І. В. Сапожников: Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник, сторінка 24 — Одеса-Овідіополь : ВМВ, 2011.
- ↑ 4,0 4,1 4,2 4,3 Іван Нечуй-Левицький: «Микола Джеря», с. 25, УКРЛІТ.ORG
- ↑ 5,0 5,1 Коваль Г. П.: Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр., Видання ЧДУ імені Петра Могили, 2011, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ Бачинська О. А.: Формування та розвиток української громади в місті. Аккерман у ХІХ ст. — Одеса : Наукові видання ОНУ, 2007., переглянуто 7 лютого 2023
- ↑ 7,0 7,1 Бачинська О. А.: Формування та розвиток української громади в місті. Аккерман у ХІХ ст. — Одеса : Наукові видання ОНУ, 2007., переглянуто 7 лютого 2023
- ↑ Іван Нечуй-Левицький: «Микола Джеря», с. 41, УКРЛІТ.ORG