Безсмертні аккерманські міщани
«Безсмертні аккерманські міщани» — термін, яким позначали людей, що тікали на Аккерманщину від кріпацтва у середині XIX століття та жили за паспортами вже померлих місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль.
Історія
Після захоплення Бессарабії Російською імперією 1812 року багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво держави вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село Плахтіївка Аккерманського повіту[1].
Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини[2]: вони бігли через Дністер у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя[1]. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже померлим людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани»[3]. Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль[4].
Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про це явище в посаді Кривда (нині село Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського)[4]:
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.
1827 року в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558[5].
1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, потреба продавати паспорти біглим селянам зникла[5][2].
Примітки
- ↑ 1,0 1,1 Олексій Пермінов: Учебник истории и географии из Шабо. Часть 2-я., Старий Аккерман, 14 лютого 2016, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 2,0 2,1 Олексій Пермінов: Город Аккерман и его посады. Бессарабская губерния, Всероссийское генеалогическое древо, 16 травня 2017, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ Олексій Пермінов: Люди Аккермана, Мой город Кишинёв, 15 березня 2021, переглянуто 31 травня 2021
- ↑ 4,0 4,1 Іван Нечуй-Левицький: «Микола Джеря», Освіта.ua
- ↑ 5,0 5,1 Коваль Г. П.: Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр., Видання ЧДУ імені Петра Могили, 2011, переглянуто 31 травня 2021