Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 17 лютого 2024
Матеріал з Аккерманіка
Гаврилюк Ілько Іванович.jpg
Ім'я
Ілько Іванович Гаврилюк
рум. Ilie Gavriliuc
Народився
1880-ті
Болградський повіт
Помер
після 1942
Національність
Діяльність
громадсько-політичний діяч
Категорії
Українські громадські діячі

Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 17 лютого 2024

Ілько Іванович Гаврилюк (нар. 1880-ті, Болградський повіт[1] — пом. після 1942) — письменник, громадсько-політичний діяч, один із засновників товариства «Просвіта» в Аккермані.

Провідник бесарабських українців, жив у Шабо в 1920—1930-х роках; з 1932 року — посол від Бесарабії в румунському парламенті; член Націонал-цараністської партії.

Життєпис

Громадська діяльність на Півдні України

Гаврилюк на відкритті «Української хати», 1913

Народився у 1880-х роках біля міста Болград[1]. Мав брата Михайла[2]. На початку XX століття жив на Півдні України, а саме в Одесі та Херсоні. Брав активну участь в українських громадських організаціях «Просвіта» та «Український клуб»[1].

«Українська хата»

1913 року Iлька Гаврилюка обрали на посаду Товариша голови у товаристві «Українська хата» в Одесі — цю просвітницьку інституцію створив Іван Липа після закриття одеської «Просвіти» 1912 року[3]. 1914 року Ілько став головою «Української хати»[1]. Цього ж року організація була закрита[3].

Редактор українських часописів

Ілько друкувався у газеті «Тавричанин» (Сімферополь). Редагував українськомовний журнал «Основа» (Одеса, 1915)[1], який заборонили видавати вже після 3-го номеру. Причиною заборони стало оповідання «Мій сон», в якому російських окупаційних військових на Галичині називали іудами, чорними круками, насильниками тощо[4].

1916 року мобілізований в російську армію. Служив у гідротехнічному загоні під Катеринославом (Дніпро). 1917 року після Лютневої революції повернувся в Одесу[1].

Був залучений у роботу різних українських структур. Редагував новостворену газету «Українське слово» (Одеса), друкувався у газеті «Наше життя» (Херсон) та інших виданнях Півдня України[1].

Українські визвольні змагання

2-й Всеукраїнський військовий з’їзд

Ілько був членом одеської Української військової ради, через що його делегували на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві в червні 1917 року[1]. 5 червня 1917 року[5], у перший день з'їзду[6], Ілька обрали членом Президії Центральної Ради[7].

На з'їзді Ілько Гаврилюк виступив з ідеєю закладення підвалин українського війська для захисту майбутньої незалежної України[1].

Проголошення I Універсалу УЦР

12 червня 1917 року брав участь у проголошенні Першого Універсалу Української Центральної Ради як член Президії Центральної Ради[7].

У грудні 1917 року Ілька обрали делегатом Всеросійських установчих зборів. Проте коли він приїхав до Києва, то почав працювати в УЦР. Під час обстрілу Києва більшовиками отримав легке поранення. Пізніше перебував на кількох офіційних посадах на Херсонщині як представник українського уряду. Певний час входив до УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів). Брав участь в Антигетьманському повстанні 1918 року[1].

У Королівстві Румунія

Після того як УНР втратила незалежність, Ілько у 1920-х роках емігрував у Королівство Румунія. З 1923 року входив у об’єднавчий «Національний центр» еміграції в Румунії[8][1]. 1925 року брав участь у виборах в жудець Четатя-Албе від «Об'єднаної опозиції»[9]. Очолював Культурно-видавничу секцію Комітету допомоги українським емігрантам у Румунії[10].

Шевченківські свята

Відвідував щорічні Шевченківські свята, які влаштовували у Бухаресті[11]. 1928 року на Шевченківському святі виступив на бандурі, на концерті в залі «Трансільванія». Ілько Гаврилюк виконав пісню «Ой кряче, кряче та чорненький ворон» (музика Миколи Лисенка), вальси «Троянди» і «Мрії» та думу «Зоре моя вечірняя» (слова Тараса Шевченка)[11].

За один місяць до Шевченківського свята у тому ж залі «Трансільванія» відбулася музична вечірка, під час якої Ілько Гаврилюк продемонстрував оригінальну бандуру, яку виготовив український емігрант Іван Усенко. Всередині бандури у мозаїчному колі був зображений великий Тризуб, внизу — портрети історичних постатей, а верх грифа був виготовлений у формі голови козака з довгими вусами та «оселедцем»[11].

В Шабо та Аккермані

У 1920—1930-х роках жив у Шабо[12]. 1929 року — один із керівників публічної бібліотеки в селі[13]. Був обраний примаром комуни Шабо[14]. 1936 року за сприяння Ілька Гаврилюка в Аккермані створили місцеве товариство «Просвіта»[12]. 1936 року у співпраці з п. Суденком організував виставу за п'єсою «Помста» Олексія Суходольського в Шабо[15].

Того ж 1936 року Ілько зустрічався з львівським журналістом Романом Голіяном, який згодом опублікував історію української громади Бесарабії, а зокрема Шабо та Аккермана, у серії статей «Басарабія — забута країна» — часопис «Діло», Львів[16].

Націонал-цараністська партія (НЦП)

1932 року Ілько був обраний послом у парламент Румунії як представник Бесарабії[17][18] — від Націонал-цараністської партії[19] (НЦП; з рум. Partidul Național-Țărănesc — укр. Націонал-селянська партія). НЦП підтримувала збереження демократично-конституційного режиму, в контексті зростання фашистських тоталітарних тенденцій в Румунії, та виступала за захист національних меншин[20].

Ілько став першим українським послом від Бесарабії[21].

  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло»
  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло».jpg

У 1935—1936 роках неодноразово виступав на зібраннях Націонал-цараністської партії Четатя-Албе та закликав людей об'єднуватися, аби захистити країну від диктатури. «Диктаторський режим означає повне розорення селян і повне викорінення громадянських прав»[22]. Окрім того, закликав до викладання у школах рідною для селян мовою[23].

31 травня 1936 року взяв участь у великому з'їзді НЦП Четатя-Албе[24].

1937 року став депутатом жудеця Четатя-Албе[25].

Друга світова війна

Виступ Ілька Гаврилюка перед королем Румунії, під час святкування Хрещення Господнього в Кишиневі, 1940

1939 року, коли король Румунії заборонив усі політичні партії, окрім новоствореного «Фронту національного відродження», Гаврилюк увійшов у цю партію як представник українців[26].

У 1939—1940 роках разом з іншими депутатами-українцями вів переговори з урядом Румунії, аби українці мали мінімальні права на освіту українською мовою[1]. Румунська влада, однак, так і не дозволила українськомовні школи[1].

У жовтні 1939 року разом із В. Залозецьким та Г. Алексієвичем отримав від Н. Оттеску, міністра внутрішніх справ Румунії, повноваження заснувати організацію, яка представлятиме українську громаду в Румунії — для культурних, економічних і соціальних цілей[27].

1940 року, під час святкування Хрещення Господнього, виступав із вітальними словами перед королем Румунії в Кишиневі — як представник української громади[28][29].

З 1941 року румунська влада надала українській національній меншості трохи ширші культурні права[30], і Ілько Гаврилюк почав випускати «часопис українців у Румунії» під назвою «Життя» у Бухаресті (1941—1942)[31]. Перший випуск — 12 січня 1941 року, до редакційної колегії входили також О. Турашко та М. Ковалевський[32]. 1942 року почалися проблеми з виданням газети[33].

1941 року виступав у Бухаресті на молебні за українськими героями[34].

Підтримував зв'язки з Андрієм Лівицьким — Президентом УНР в екзилі (1926—1954). Так, згідно записам спецрозвідки Румунії, на початку нового 1943 року Гаврилюк отримав лист від Лівицького, в якому той дякував за адресовані йому вітання з нагоди Нового року, а також передав добрі побажання українській громаді в Румунії та наголосив, що 1943 рік матиме вирішальне значення для майбутнього України[10].

Подальша доля невідома.

Особисте життя

Був одружений на Марії Гаврилюк. 1922 року в подружжя народилася донька Інна. 1933 року Марія подала позов у суд Четатя-Албе на розлучення, вказана причина — серйозні образи та жорстокість[35].

Творчість

Літературну діяльність розпочав 1910 року[36]. У доробку Гаврилюка — реалістичні п’єси, повісті та збірки оповідань. Аматорська трупа при «Українській хаті» ставила на сцені його одноактівки, серед них — «До нового життя» та «Сліпий»[1].

Оповідання

  • «Контрасти», «Малюнок життя» (Одеса, 1918)[1]
  • «Наболілі душі» (Чернівці, 1923)[1]
  • «З часів боротьби» (Каліш, 1931)[37][1]
  • «Влада темного» (Чернівці, 1933)[1]
  • «Тернистим шляхом» (Чернівці, 1929)[38]
  • «В темну далечінь» (Чернівці, 1929)[39]
  • «З днів лихоліття. На емігрантські мотиви» (12 етюдів із передмовою М. Ковалевського, Бухарест, 1940)[1]

Нариси-спогади

  • «Незабутній. Пам’яті Івана Липи» (Каліш, 1926)
  • «Четвертий універсал» («ЛНВ», 1928, ч. 1)
  • «Велетень духа. Пам’яті Симона Петлюри» (Чернівці, 1928)
  • «Тернистим шляхом. Спогади з визвольних змагань» (Чернівці, 1929)
  • «З величнього минулого» // «За державність» (Каліш, 1929, вип. 1)
  • «Другий військовий з’їзд» // «Збірник пам’яти Симона Петлюри» (Прага, 1930)[1]

Див. також

Примітки

  1. ↑ 1,00 1,01 1,02 1,03 1,04 1,05 1,06 1,07 1,08 1,09 1,10 1,11 1,12 1,13 1,14 1,15 1,16 1,17 1,18 1,19 Гаврилюк Ілько Іванович / Р. І. Доценко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006
  2. ↑ Теофіл Рендюк: Українська військова та політична еміграція в. Румунії у міжвоєнний період: невідомі сторінки історії діаспори — Україна дипломатична. - 2011. - Вип. 12. - c. 943
  3. ↑ 3,0 3,1 Качкан В. Посланник на ниву слова (Iван Липа в освiтленнi нових iсторичних джерел та матерiалiв). С. 182-202
  4. ↑ Одеса літературна // Металеві дні, №6. 1930
  5. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий З’їзд — Нова Рада, № 56 від 06.06.1917, с. 2
  6. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий 3'ізд — Нова Рада, № 62 від 13.06.1917, с. 2
  7. ↑ 7,0 7,1 Оголошення Універсалу і українська маніфестація 12 червня. — Нова Рада. №63 від 14.06.1917
  8. ↑ Власенко, В. М. Перша конференція української еміграції у Румунії (до 85-річчя з дня заснування Громадсько-допомогового комітету української еміграції у Румунії) // Українознавство — 2008: Календар-щорічник / Упорядн. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк. - К.: Укр. центр духовн. культури, 2007. - С. 172—178.
  9. ↑ Dizidentă in organizaţia liberală din Cetatea-Alba – Lupta, august 1925 (Anul 4, nr. 1094-1118)1925-08-21 / nr. 1108 — Arcanum
  10. ↑ 10,0 10,1 Гузун, 2013. — с. 280
  11. ↑ 11,0 11,1 11,2 Валерій Власенко: Шевченківські свята міжвоєнної української еміграції в Бухаресті — Суми, 2014
  12. ↑ 12,0 12,1 Роман Голіян «Басарабія — забута країна» — Діло, № 241, 25 жовтня 1936 — Львів
  13. ↑ Tribunalul Cetatea-Albă, secția I // Monitorul Oficial, Partea 2-a,1930-03-27 / nr. 70
  14. ↑ Гузун, 2013. — с. 197
  15. ↑ Українці в Бесарабії — Діло, № 270 від 29.11.1936, с. 4
  16. ↑ Каруник К. Д.: Українська мова в шкільній освіті підрумунської Бесарабії на початку 1920-х років —Лінгвістичні дослідження, 2020
  17. ↑ Народня справа, № 32, 7 серпня 1932
  18. ↑ Українські парламентарі в Румунії — Діло, № 173 від 07.08.1932, с. 5
  19. ↑ Після румунських виборів — Діло, № 172 від 06.08.1932, с. 1
  20. ↑ National Peasants' Party — стаття в Англійській Вікіпедії
  21. ↑ З наших справ — Рада (Львів), №18 від 07.08.1932, с. 3
  22. ↑ Congresul partidului national-tărănesc din juletul Cetatea Albă — Dreptatea, 1936-05-08 / nr. 2561 — Arcanum
  23. ↑ Marea întrunire national-taranista din oraşul Cetatea ALba — Dreptatea, noiembrie 1935 (Anul 9, nr. 2416-2439) 1935-11-17 / nr. 2429 —Arcanum
  24. ↑ Impunătorul congres al organizaţiei din Cetatea-Alba – Dreptatea, 1936-06-12 / nr. 2586 — Arcanum
  25. ↑ Nouii consilieri ai judeţului Cetatea-Albă — Curentul, august 1937 (Anul 10, nr. 3412-3442)1937-08-04 / nr. 3415
  26. ↑ România – Provincie 1939 (Anul 2, nr. 481-495) 1939-10-09 / nr. 489
  27. ↑ Autorizarea constituirii organizaţiei ucrainiene – Curentul, 1939-10-08 / nr. 4188
  28. ↑ Landwirtschaftliche Blätter // 1940-01-14 / nr. 3
  29. ↑ Cuvântarea d-lui Ilie Gavriliuc, reprezentantul minorităţii ucrainiene — România - Capitala, 1940-01-09 / nr. 578
  30. ↑ Українці в Румунії — Енциколопедія історії України
  31. ↑ Життя, №2 від 26.01.1942
  32. ↑ Український вісник, № 3, 01.02.1941, с. 6
  33. ↑ Гузун, 2013. — с. 406
  34. ↑ Молебінь у Букарешті з нагоди заняття Києва й Полтави — Життя, № 2 від 26.01.1942
  35. ↑ GREFA TRIBUNALULUI CETATEA ALBA, SE. I-a EXTRACT Nr. 25919 // Universul 1933-11-08 / nr. 306
  36. ↑ Ілько Гаврилюк: Гаврилюк І. З днів лихоліття (На емігрантські мотиви) — Бухарест : Життя, 1940., переглянуто 19 січня 2024
  37. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 274 від 06.12.1931, с. 6
  38. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 172 від 04.08.1929, с. 5
  39. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 133, 18.06.1929, с. 6

Посилання

Отримано з https://akkermanika.org/index.php?title=Гаврилюк_Ілько_Іванович&oldid=9171