Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 17 лютого 2024
Матеріал з Аккерманіка
Гаврилюк Ілько Іванович.jpg
Ім'я
Ілько Іванович Гаврилюк
рум. Ilie Gavriliuc
Народився
1880-ті
село Опарипсів на Волині[1] або біля м. Болград, Бесарабія[2]
Помер
після 1942
Національність
Діяльність
громадсько-політичний діяч
Категорії
Українські громадські діячі

Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 17 лютого 2024

Ілько Іванович Гаврилюк (нар. 1880-ті — пом. після 1942) — український письменник та громадсько-політичний діяч, просвітянин, редактор. Провідник бесарабських українців.

Жив у Шабо в 1920—1930-х роках. За його сприяння в Аккермані 1936 року відкрили товариство «Просвіта». З 1932 року — посол від Бесарабії в румунському парламенті (від Націонал-цараністської партії).

Життєпис

Ранні роки

Народився у 1880-х роках. За інформацією «Енциклопедії сучасної України» — біля міста Болград[2]. Водночас у власних спогадах «З днів лихоліття» (1940, Чернівці) пише:

Які рідні звуки!.. Згадалося село на рідній Волині, луки за селом, і ніби бачив себе босим хлопчиком серед товаришів, коли носився на випередки з вітром, коли пурхав разом з метеликами по лісах, гаях, луках і городах[3].

Окрім того, про Ілька Гаврилюка та його рідне село Опарипсів на Волині згадали 1937 року в львівській газеті «Наш прапор»[1]:

  • Замітка про Ілька Гаврилюка (Наш прапор, 1937).jpg

Мав брата Михайла[4].

Громадська діяльність на Півдні України

На початку XX століття жив на Півдні України, а саме в Одесі та Херсоні. Брав активну участь в українських громадських організаціях «Просвіта» та «Український клуб»[2].

«Українська хата»

Гаврилюк на відкритті «Української хати», 1913

1913 року Iлька Гаврилюка обрали на посаду Товариша голови у товаристві «Українська хата» в Одесі — цю просвітницьку інституцію створив Іван Липа після закриття одеської «Просвіти» 1912 року[5]. 1914 року Ілько став головою «Української хати»[2]. Цього ж року організація була закрита[5].

Редактор українських часописів

Обкладинка журналу «Основа», 1915

Ілько друкувався у газеті «Тавричанин» (Сімферополь). Редагував українськомовний журнал «Основа» (Одеса, 1915)[2], який заборонили видавати вже після 3-го номеру. Причиною заборони стало оповідання «Мій сон», в якому російських окупантів на Галичині називали іудами, чорними круками, насильниками тощо та загалом критикувалися їхні дії[6].

1916 року мобілізований в російську армію. Служив у гідротехнічному загоні під Катеринославом (Дніпро). 1917 року після Лютневої революції повернувся в Одесу[2].

Був залучений у роботу різних українських структур. Редагував новостворену газету «Українське слово» (Одеса), друкувався у газеті «Наше життя» (Херсон) та інших виданнях Півдня України[2].

Українські визвольні змагання

2-й Всеукраїнський військовий з’їзд

Ілько був членом одеської Української військової ради, через що його делегували на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві в червні 1917 року[2]. 5 червня 1917 року[7], у перший день з'їзду[8], Ілька обрали членом Президії Центральної Ради[9].

На з'їзді Ілько Гаврилюк виступив з ідеєю закладення підвалин українського війська для захисту майбутньої незалежної України[2].

Проголошення I Універсалу УЦР

12 червня 1917 року брав участь у проголошенні Першого Універсалу Української Центральної Ради як член Президії Центральної Ради[9].

У грудні 1917 року Ілька обрали делегатом Всеросійських установчих зборів. Проте коли він приїхав до Києва, то почав працювати в УЦР. Під час обстрілу Києва більшовиками отримав легке поранення. Пізніше перебував на кількох офіційних посадах на Херсонщині як представник українського уряду. Певний час входив до УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів). Брав участь в Антигетьманському повстанні 1918 року[2].

У Королівстві Румунія

Після того як УНР втратила незалежність, Ілько у 1920-х роках емігрував у Королівство Румунія. З 1923 року входив у об’єднавчий «Національний центр» еміграції в Румунії[10][2]. Очолював Культурно-видавничу секцію Комітету допомоги українським емігрантам у Румунії[11].

Шевченківські свята

Відвідував щорічні Шевченківські свята, які влаштовували у Бухаресті[12]. 1928 року на Шевченківському святі виступив на бандурі, на концерті в залі «Трансільванія». Ілько Гаврилюк виконав пісню «Ой кряче, кряче та чорненький ворон» (музика Миколи Лисенка), вальси «Троянди» і «Мрії» та думу «Зоре моя вечірняя» (слова Тараса Шевченка)[12].

За один місяць до Шевченківського свята у тому ж залі «Трансільванія» відбулася музична вечірка, під час якої Ілько Гаврилюк продемонстрував оригінальну бандуру, яку виготовив український емігрант Іван Усенко. Всередині бандури у мозаїчному колі був зображений великий Тризуб, внизу — портрети історичних постатей, а верх грифа був виготовлений у формі голови козака з довгими вусами та «оселедцем»[12].

В Шабо та Аккермані

У 1920—1930-х роках жив у Шабо[13]. 1929 року — один із керівників публічної бібліотеки в селі[14], організовував у Шабо театральні вистави[15][13]. 1925 року брав участь у виборах в сільськогосподарську палату Четатя-Албе від «Об'єднаної опозиції»[16]. До 1932 року був членом тимчасової комісії повіту Четатя-Албе[17].

1936 року за сприяння Ілька Гаврилюка в Аккермані створили місцеве товариство «Просвіта»[13]. Того ж 1936 року Ілько зустрічався з львівським журналістом Романом Голіяном, який згодом опублікував історію української громади Бесарабії, а зокрема Шабо та Аккермана, у серії статей «Басарабія — забута країна» — часопис «Діло», Львів[18].

Гаврилюк був примаром комуни Шабо — за інформацією від Гната Порохівського, видатного українця в румунській еміграції. Про це Порохівський писав 1941 року в листі Міністру внутрішніх справ Румунії, коли пропонував Гаврилюка у склад комітету української еміграції[19].

Представник українців Бесарабії у парламенті

1932 року Ілька обрали послом у парламент Румунії як представника Бесарабії[20][21][22] — від Націонал-цараністської партії[23] (НЦП; з рум. Partidul Național-Țărănesc — укр. Націонал-селянська партія). НЦП підтримувала збереження демократично-конституційного режиму, в контексті зростання фашистських тоталітарних тенденцій в Румунії, та виступала за захист національних меншин[24].

Ілько став першим українським послом від Бесарабії[25].

  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло»
  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло».jpg

У 1935—1936 роках неодноразово виступав на зібраннях Націонал-цараністської партії Четатя-Албе та закликав людей об'єднуватися, аби захистити країну від диктатури. «Диктаторський режим означає повне розорення селян і повне викорінення громадянських прав»[26]. Частина програми НЦП, на якій наголошував Гаврилюк, — викладання в школах рідною для селян мовою[27].

31 травня 1936 року взяв участь у великому з'їзді НЦП Четатя-Албе[28].

1937 року став депутатом жудеця Четатя-Албе[29].

Друга світова війна

Представник українців у партії короля

1939 року, коли король Румунії заборонив усі політичні партії, окрім новоствореного «Фронту національного відродження», Гаврилюк увійшов у цю партію як представник українців[30][31].

У жовтні 1939 року разом із В. Залозецьким та Г. Алексієвичем отримав від Н. Оттеску, міністра внутрішніх справ Румунії, повноваження заснувати організацію, яка представлятиме українську громаду в Румунії — для культурних, економічних і соціальних цілей[32]. «Українську національну громаду» заснували в квітні 1940 року[33].

Виступ Ілька Гаврилюка перед королем Румунії, під час святкування Хрещення Господнього в Кишиневі, 1940

1940 року, під час святкування Хрещення Господнього, виступав із вітальними словами перед королем Румунії в Кишиневі — як представник української громади[34][35].

У 1939—1940 роках разом з іншими депутатами-українцями вів переговори з урядом Румунії, аби українці мали мінімальні права на освіту українською мовою[2]. Лише у квітні 1940 року українцям дозволили запровадити навчання української мови 4 години тижнево і 2 години релігії рідною мовою. Втіленню планів завадила совєтська окупація в червні 1940-го[33].

Часопис «Життя»

1941 року румунська влада надала українській національній меншості деякі культурні права[36], і Ілько Гаврилюк у Бухаресті почав випускати «часопис українців у Румунії» під назвою «Життя» (1941—1942)[37]. Перший випуск — 12 січня 1941 року[38], до редакційної колегії входили також О. Турашко та М. Ковалевський[39]. 1942 року почалися проблеми з виданням газети[40].

Останні роки

1941 року виступав у Бухаресті на молебні за українськими героями[41].

Підтримував зв'язки з Андрієм Лівицьким — Президентом УНР в екзилі (1926—1954). Так, згідно записам спецрозвідки Румунії, на початку нового 1943 року Гаврилюк отримав лист від Лівицького, в якому той дякував за адресовані йому вітання з нагоди Нового року, а також передав добрі побажання українській громаді в Румунії та наголосив, що 1943 рік матиме вирішальне значення для майбутнього України[11].

Подальша доля невідома.

Особисте життя

Був одружений на Марії Гаврилюк. 1922 року в подружжя народилася донька Інна. 1933 року Марія подала позов у суд Четатя-Албе на розлучення[42].

Творчість

«З днів лихоліття», 1940, Бухарест

Літературну діяльність розпочав 1910 року[43]. У доробку Гаврилюка — реалістичні п’єси, повісті та збірки оповідань. Аматорська трупа при «Українській хаті» ставила на сцені його одноактівки, серед них — «До нового життя» та «Сліпий»[2].

Окрім того, Гаврилюк написав драму «Молоді парості»[44][45]. 21 листопада «Просвітянська Хата» м. Радивилів на Волині зіграла виставу за драмою в селі Бугаївці[1].

Оповідання

Нариси-спогади

  • «Незабутній. Пам’яті Івана Липи» (Каліш, 1926)
  • «Четвертий універсал» («ЛНВ», 1928, ч. 1)
  • «Велетень духа. Пам’яті Симона Петлюри» (Чернівці, 1928)
  • «Тернистим шляхом. Спогади з визвольних змагань» (Чернівці, 1929)
  • «З величнього минулого» // «За державність» (Каліш, 1929, вип. 1)
  • «Другий військовий з’їзд» // «Збірник пам’яти Симона Петлюри» (Прага, 1930)[2]

Див. також

Примітки

  1. ↑ 1,0 1,1 1,2 Новинки з Радивилівщини // Наш прапор, №132 від 01.12.1937
  2. ↑ 2,00 2,01 2,02 2,03 2,04 2,05 2,06 2,07 2,08 2,09 2,10 2,11 2,12 2,13 2,14 2,15 2,16 2,17 2,18 Гаврилюк Ілько Іванович / Р. І. Доценко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006
  3. ↑ Ілько Гаврилюк: Гаврилюк І. З днів лихоліття (На емігрантські мотиви). — с. 26 — Бухарест : Життя, 1940.
  4. ↑ Теофіл Рендюк: Українська військова та політична еміграція в. Румунії у міжвоєнний період: невідомі сторінки історії діаспори — Україна дипломатична. - 2011. - Вип. 12. - c. 943
  5. ↑ 5,0 5,1 Качкан В. Посланник на ниву слова (Iван Липа в освiтленнi нових iсторичних джерел та матерiалiв). С. 182-202
  6. ↑ Одеса літературна // Металеві дні, №6. 1930
  7. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий З’їзд — Нова Рада, № 56 від 06.06.1917, с. 2
  8. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий 3'ізд — Нова Рада, № 62 від 13.06.1917, с. 2
  9. ↑ 9,0 9,1 Оголошення Універсалу і українська маніфестація 12 червня. — Нова Рада. №63 від 14.06.1917
  10. ↑ Власенко, В. М. Перша конференція української еміграції у Румунії (до 85-річчя з дня заснування Громадсько-допомогового комітету української еміграції у Румунії) // Українознавство — 2008: Календар-щорічник / Упорядн. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк. - К.: Укр. центр духовн. культури, 2007. - С. 172—178.
  11. ↑ 11,0 11,1 Гузун, 2013. — с. 280
  12. ↑ 12,0 12,1 12,2 Валерій Власенко: Шевченківські свята міжвоєнної української еміграції в Бухаресті — Суми, 2014
  13. ↑ 13,0 13,1 13,2 Роман Голіян «Басарабія — забута країна» — Діло, № 241, 25 жовтня 1936 — Львів
  14. ↑ Tribunalul Cetatea-Albă, secția I // Monitorul Oficial, Partea 2-a,1930-03-27 / nr. 70
  15. ↑ Українці в Бесарабії — Діло, № 270 від 29.11.1936, с. 4
  16. ↑ Dizidentă in organizaţia liberală din Cetatea-Alba – Lupta, august 1925 (Anul 4, nr. 1094-1118)1925-08-21 / nr. 1108 — Arcanum
  17. ↑ Monitorul Oficial — Partea 1 // 1932-07-21, nr. 169
  18. ↑ Каруник К. Д.: Українська мова в шкільній освіті підрумунської Бесарабії на початку 1920-х років —Лінгвістичні дослідження, 2020
  19. ↑ Гузун, 2013. — с. 197
  20. ↑ Народня справа, № 32, 7 серпня 1932
  21. ↑ Українські парламентарі в Румунії — Діло, № 173 від 07.08.1932, с. 5
  22. ↑ З наших справ // Рада (Львів), №18, 07.08.1932 — Arcanum
  23. ↑ Після румунських виборів — Діло, № 172 від 06.08.1932, с. 1
  24. ↑ National Peasants' Party — стаття в Англійській Вікіпедії
  25. ↑ З наших справ — Рада (Львів), №18 від 07.08.1932, с. 3
  26. ↑ Congresul partidului national-tărănesc din juletul Cetatea Albă — Dreptatea, 1936-05-08 / nr. 2561 — Arcanum
  27. ↑ Marea întrunire national-taranista din oraşul Cetatea ALba — Dreptatea, noiembrie 1935 (Anul 9, nr. 2416-2439) 1935-11-17 / nr. 2429 —Arcanum
  28. ↑ Impunătorul congres al organizaţiei din Cetatea-Alba – Dreptatea, 1936-06-12 / nr. 2586 — Arcanum
  29. ↑ Nouii consilieri ai judeţului Cetatea-Albă — Curentul, august 1937 (Anul 10, nr. 3412-3442)1937-08-04 / nr. 3415
  30. ↑ România – Provincie 1939 (Anul 2, nr. 481-495) 1939-10-09 / nr. 489
  31. ↑ Az ukrán kisebbség is csatlakozott a Nemzeti Újjászületés Frontjához — Magyar Lapok, 1939-10-08 / 222. szám
  32. ↑ Autorizarea constituirii organizaţiei ucrainiene – Curentul, 1939-10-08 / nr. 4188
  33. ↑ 33,0 33,1 Нарис історії права Буковини і Басарабії // Записки наукового товариства імені Шевченка, №199, 1986
  34. ↑ Landwirtschaftliche Blätter // 1940-01-14 / nr. 3
  35. ↑ Cuvântarea d-lui Ilie Gavriliuc, reprezentantul minorităţii ucrainiene — România - Capitala, 1940-01-09 / nr. 578
  36. ↑ Українці в Румунії — Енциколопедія історії України
  37. ↑ Життя, №2 від 26.01.1942
  38. ↑ З інших країн // Голос, №3, 10.02.1941 — с. 3
  39. ↑ Український вісник, № 3, 01.02.1941, с. 6
  40. ↑ Гузун, 2013. — с. 406
  41. ↑ Молебінь у Букарешті з нагоди заняття Києва й Полтави — Життя, № 2 від 26.01.1942
  42. ↑ GREFA TRIBUNALULUI CETATEA ALBA, SE. I-a EXTRACT Nr. 25919 // Universul 1933-11-08 / nr. 306
  43. ↑ Ілько Гаврилюк: Гаврилюк І. З днів лихоліття (На емігрантські мотиви) — Бухарест : Життя, 1940., переглянуто 19 січня 2024
  44. ↑ Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II) . — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 331-351
  45. ↑ Ілько Гаврилюк: Влада темного (1933, Чернівці), с. 127
  46. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 274 від 06.12.1931, с. 6
  47. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 172 від 04.08.1929, с. 5
  48. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 133, 18.06.1929, с. 6

Посилання

Отримано з https://akkermanika.org/index.php?title=Гаврилюк_Ілько_Іванович&oldid=9215