Долина Джинів
Долина Джинів (тур. Камр-ал-Кум) — історична місцевість на південь від Аккермана; піщаний масив, частина Аккермансько-шабських кучугур.
Долина Джинів описана османським мандрівником Евлія Челебі, який відвідав Аккерман у другій половині 1650-х років.
Опис
Долина Джинів — назва північної частини Аккермансько-шабських кучугур[1], піщаного масиву, із барханами і своїми міні-бурями, що простягався на міських околицях Аккермана вздовж Дністровського лиману[2].
Долина Джинів описана в «Книзі подорожей» османського мандрівника Евлія Челебі, який відвідав Аккерман у другій половині 1650-х років[1].
«В середині фортеці всі будинки дивляться на схід сонця, на ріку Дністер, в бік Чорного моря та пустелі Камр-ал-Кум»[3]. «Говорять, що в кінці кінців місто буде занесене піском»[4]. «Весь час із піска виринає велика кількість бугрів, потім вони провалюються, виникають в іншому місці»[5].
Опис страшної долини Камр-ал-Кум
Хай буде відомо благочестивим братам [мусульманам], що ці аккерманські долини до потопу всі були морем. Коли Іскандер Дворогий [Александр Македонський] за наказом самого бога прорубав Чорноморську протоку і примусив [Чорне море] текти до Середземного [води відійшли], і ці місця залишились краєм незалюднених, безплодних пісків. Злі духи — джини — облюбували ці долини і поселились тут. І до самого початку епохи Сасанідів ця безкрайня рівнина була місцем відпочинку джинів.
За часів останніх Навширванів пехліван на імʼя Салсал, закінчуючи свою подорож, прибув на цю аккерманську землю. І що ж він побачив? Місце для фортеці з приємною водою і повітрям. Але неподалік знаходився притулок джинів. Зібравши відразу своїх мудреців, він [за всіма правилами] науки виготовив для джинів великий талісман і викарбував на ньому:
«Хай знову вони мешкають в Камр-ал-Кумі і, помилуй боже, нехай не ходять вони на синів адамових, а сини адамові нехай не ходять до них».
І з того часу ця піщана долина є місцем, що вселяє страх і жах, а той, хто входить до неї, дивується і приголомшується.
[Якось сталося так, що] бунтівливі козаки замислили на своїх семидесяти чайках напасти на передмістя Аккерману, [висадились] і вступили в цей Камр-ал-кум, але й вони всі загинули. А потім всі їх каіки, як військову здобич, забрали жителі Аккерману. І ось з тих пір козаки і не помишляють про Аккерман.
[А місце це] — ніби піщане море. Весь час із піска виринає велика кількість бугрів, потім вони провалюються, виникають в іншому місці. Це — величезне, вселяюче жах видовище.
Одного разу ми з пʼятьма-десятьма друзями набрались сміливості і — хто на коні, хто пішки — захопивши вʼязки очерету, попрямували туди, [по дорозі] втикаючи очеретини в пісок, аби по цих мітках повернутись назад. І ось, набравшись хоробрості, цілу годину ми валандались по цих пісках, вимучені, втомлені. Дехто з нас знайшов луки, черевики, палиці, стріли джинів, інші познаходили казани, сковорідки, миски, піки. Коли ми вже закінчували пошуки, подув безплідний вітер; він повалив очеретини, які ми втикали в пісок; наша дорога зникла. Одразу ж, ще й оком не встигли мигнути, як ми всі повернули назад і, посідавши на коней, приїхали до Аккермана.
Ми показали міським жителям речі і предмети, які познаходили. А вони збуджено розповідали і пояснювали: «І ми маємо такі ж дивні й дивовижні предмети, які належали джинам». А потім вони сказали: «Ану киньте котрусь із знайдених вами речей у вогонь, подивіться, чи будуть вони горіти». І дійсно, багато предметів кинули ми у вогонь, і вони не згоріли, не обвуглились, не зіпсувались. Жар вогню навіть не подіяв на них. І коли ми витягли їх із вогню, то побачили, що вони — нібито шматок льоду! Деякі із них ми віддали паші, він же надіслав їх Кая-султанші, яка знаходилась [при дворі султана в Стамбулі]. І до сьогодні у мене, нікчемного, зберігається багато різних предметів[6].
Примітки
- ↑ 1,0 1,1 Ігор Сапожников, Володимир Левчук: Урочище, колонія і село Шабо: археолого-історіографічні нотатки. С. 11—60 — Одеса : Бондаренко М. О, 2022., переглянуто 5 березня 2024
- ↑ Красножон, 2018, с. 35
- ↑ Челебі, Евлія, с. 10
- ↑ Евлія Челебі, с. 13
- ↑ Евлія Челебі, 1997, с. 14
- ↑ Челебі, Евлія, с. 14—15
Література
- Челебі, Евлія. (1997) Книга подорожі. Північне Причорноморʼя. Одеса: «Гермес»
- Фортеці та міста Північно-Західного Причорномор’я (XV-XVIII ст.) / Красножон А. В.; за ред. А. В. Федорука. – Одеса: Чорномор’я, 2018. – 312 с. : 206 іл.