Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 17 лютого 2024
Матеріал з Аккерманіка
(Перенаправлено з Ілько Гаврилюк)
Гаврилюк Ілько Іванович.jpg
Ім'я
Ілько Іванович Гаврилюк
рум. Ilie Gavriliuc
Народився
1888[1]
село Опарипси, Волинь[1][2]
Помер
після 1960
Румунія
Національність
Діяльність
громадсько-політичний діяч, письменник
Категорії
Українські громадські діячі

Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 17 лютого 2024

Ілько Іванович Гаврилюк (нар. 1888, с. Опарипси, Волинь — пом. після 1960, Румунія) — український письменник та громадсько-політичний діяч, просвітянин, редактор. Провідник бесарабських українців у 1920—1930-х роках.

Жив у Шабо в 1920—1930-х роках. За його сприяння в Аккермані 1936 року відкрили товариство «Просвіта». З 1932 року — посол від Бесарабії в румунському парламенті (від Націонал-цараністської партії).

Життєпис

Ранні роки

Народився 1888 року в селі Опарипси на Волині в сім'ї селян[1]. Деякі джерела помилково[3] приписують місце народження — Болград на Бесарабії[4]. Однак у власних спогадах «З днів лихоліття» (1940, Чернівці) Гаврилюк пише про рідну Волинь:

Які рідні звуки!.. Згадалося село на рідній Волині, луки за селом, і ніби бачив себе босим хлопчиком серед товаришів, коли носився на випередки з вітром...[5]

Окрім того, про Ілька Гаврилюка та його рідне село Опарипсів на Волині згадували 1937 року в львівській газеті «Наш прапор»[2]:

  • Замітка про Ілька Гаврилюка (Наш прапор, 1937).jpg

Мав брата Михайла[6].

Громадська діяльність на Півдні України

На початку XX століття жив на Півдні України, а саме в Одесі та Херсоні. Брав активну участь в українських громадських організаціях «Просвіта» та «Український клуб»[4].

«Українська хата»

Гаврилюк на відкритті «Української хати», 1913

1913 року Iлька Гаврилюка обрали на посаду Товариша голови у товаристві «Українська хата» в Одесі — цю просвітницьку інституцію створив Іван Липа після закриття одеської «Просвіти» 1912 року[7]. 1914 року Ілько став головою «Української хати»[4]. Цього ж року організація була закрита[7].

Редактор українських часописів

Обкладинка журналу «Основа», 1915

Ілько друкувався у газеті «Тавричанин» (Сімферополь). Редагував українськомовний журнал «Основа» (Одеса, 1915)[4], який заборонили видавати вже після 3-го номеру. Причиною заборони стало оповідання «Мій сон», в якому російських окупантів на Галичині називали іудами, чорними круками, насильниками тощо та загалом критикувалися їхні дії[8].

1916 року мобілізований в російську армію. Служив у гідротехнічному загоні під Катеринославом (Дніпро). 1917 року після Лютневої революції повернувся в Одесу[4].

Був залучений у роботу різних українських структур. Редагував новостворену газету «Українське слово» (Одеса), друкувався у газеті «Наше життя» (Херсон) та інших виданнях Півдня України[4].

Українські визвольні змагання

2-й Всеукраїнський військовий з’їзд

Ілько був членом одеської Української військової ради, через що його делегували на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві в червні 1917 року[4]. 5 червня 1917 року[9], у перший день з'їзду[10], Ілька обрали членом Президії Центральної Ради[11].

На з'їзді Ілько Гаврилюк виступив з ідеєю закладення підвалин українського війська для захисту майбутньої незалежної України[4].

Проголошення I Універсалу УЦР

12 червня 1917 року брав участь у проголошенні Першого Універсалу Української Центральної Ради як член Президії Центральної Ради[11].

У грудні 1917 року Ілька обрали делегатом Всеросійських установчих зборів. Проте коли він приїхав до Києва, то почав працювати в УЦР. Під час обстрілу Києва більшовиками отримав легке поранення. Пізніше перебував на кількох офіційних посадах на Херсонщині як представник українського уряду. Певний час входив до УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів). Брав участь в Антигетьманському повстанні 1918 року[4].

У Королівстві Румунія

Після того як УНР втратила незалежність, Ілько у 1920-х роках емігрував у Королівство Румунія. З 1923 року входив у об’єднавчий «Національний центр» еміграції в Румунії[12][4]. Очолював Культурно-видавничу секцію Комітету допомоги українським емігрантам у Румунії[13].

Шевченківські свята

Відвідував щорічні Шевченківські свята, які влаштовували у Бухаресті[14]. 1928 року на Шевченківському святі виступив на бандурі, на концерті в залі «Трансільванія». Ілько Гаврилюк виконав пісню «Ой кряче, кряче та чорненький ворон» (музика Миколи Лисенка), вальси «Троянди» і «Мрії» та думу «Зоре моя вечірняя» (слова Тараса Шевченка)[14].

За один місяць до Шевченківського свята у тому ж залі «Трансільванія» відбулася музична вечірка, під час якої Ілько Гаврилюк продемонстрував оригінальну бандуру, яку виготовив український емігрант Іван Усенко. Всередині бандури у мозаїчному колі був зображений великий Тризуб, внизу — портрети історичних постатей, а верх грифа був виготовлений у формі голови козака з довгими вусами та «оселедцем»[14].

В Шабо та Аккермані

У 1920—1930-х роках жив у Шабо[15]. 1929 року — один із керівників публічної бібліотеки в селі[16], організовував у Шабо театральні вистави[17][15]. 1925 року брав участь у виборах в сільськогосподарську палату Четатя-Албе від «Об'єднаної опозиції»[18]. До 1932 року був членом тимчасової комісії повіту Четатя-Албе[19].

1936 року за сприяння Ілька Гаврилюка в Аккермані створили місцеве товариство «Просвіта»[15]. Того ж 1936 року Ілько зустрічався з львівським журналістом Романом Голіяном, який згодом опублікував історію української громади Бесарабії, а зокрема Шабо та Аккермана, у серії статей «Басарабія — забута країна» — часопис «Діло», Львів[20].

Гаврилюк був примаром комуни Шабо — за інформацією від Гната Порохівського, видатного українця в румунській еміграції. Про це Порохівський писав 1941 року в листі Міністру внутрішніх справ Румунії, коли пропонував Гаврилюка у склад комітету української еміграції[21].

Представник українців Бесарабії у парламенті

1932 року Ілька обрали послом у парламент Румунії як представника Бесарабії[22][23][24] — від Націонал-цараністської партії[25] (НЦП; з рум. Partidul Național-Țărănesc — укр. Націонал-селянська партія). НЦП підтримувала збереження демократично-конституційного режиму, в контексті зростання фашистських тоталітарних тенденцій в Румунії, та виступала за захист національних меншин[26].

Ілько став першим українським послом від Бесарабії[27].

  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло»
  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло».jpg

У 1935—1936 роках неодноразово виступав на зібраннях Націонал-цараністської партії Четатя-Албе та закликав людей об'єднуватися, аби захистити країну від диктатури: «Диктаторський режим означає повне розорення селян і повне викорінення громадянських прав»[28]. Частина програми НЦП, на якій наголошував Гаврилюк, — викладання в школах рідною для селян мовою[29].

31 травня 1936 року взяв участь у великому з'їзді НЦП Четатя-Албе[30].

1937 року став депутатом жудеця Четатя-Албе[31].

Друга світова війна

Представник українців у партії короля

1939 року, коли король Румунії заборонив усі політичні партії, окрім новоствореного «Фронту національного відродження», Гаврилюк увійшов у цю партію як представник українців[32][33][34].

У жовтні 1939 року разом із В. Залозецьким та Г. Алексієвичем отримав від Н. Оттеску, міністра внутрішніх справ Румунії, повноваження заснувати організацію, яка представлятиме українську громаду в Румунії — для культурних, економічних і соціальних цілей[35]. «Українську національну громаду» заснували в квітні 1940 року[36].

Виступ Ілька Гаврилюка перед королем Румунії, під час святкування Хрещення Господнього в Кишиневі, 1940

1940 року, під час святкування Хрещення Господнього, виступав із вітальними словами перед королем Румунії в Кишиневі — як представник української громади[37][38].

У 1939—1940 роках разом з іншими депутатами-українцями вів переговори з урядом Румунії, аби українці мали мінімальні права на освіту українською мовою[4]. Лише у квітні 1940 року українцям дозволили запровадити навчання української мови 4 години тижнево і 2 години релігії рідною мовою. Втіленню планів завадила совєтська окупація в червні 1940-го[36].

Часопис «Життя»

1941 року румунська влада надала українській національній меншості деякі культурні права[39], і Ілько Гаврилюк у Бухаресті почав випускати «часопис українців у Румунії» під назвою «Життя» (1941—1942)[40]. Перший випуск — 12 січня 1941 року[41], до редакційної колегії входили також О. Турашко та М. Ковалевський[42]. 1942 року почалися проблеми з виданням газети[43].

Останні роки

1941 року виступав у Бухаресті на молебні за українськими героями[44].

Підтримував зв'язки з Андрієм Лівицьким — Президентом УНР в екзилі (1926—1954). Так, згідно записам спецрозвідки Румунії, на початку нового 1943 року Гаврилюк отримав лист від Лівицького, в якому той дякував за адресовані йому вітання з нагоди Нового року, а також передав добрі побажання українській громаді в Румунії та наголосив, що 1943 рік матиме вирішальне значення для майбутнього України[13].

Румунська влада стала дивитися на Гаврилюка неприхильно, і 1943 року він перебував на засланні в Ґалацькому повіті. 1960 року востаннє з Гаврилюком бачилася Ольга Порохівська-Андрич — донька Гната Порохівського, видатного українця в румунській еміграції[3].

Подальша доля, дата й місце смерті невідомі.

Особисте життя

Був одружений на Марії Гаврилюк. 1922 року в подружжя народилася донька Інна. 1933 року Марія подала позов у суд Четатя-Албе на розлучення[45].

Творчість

«З днів лихоліття», 1940, Бухарест

Літературну діяльність розпочав 1910 року[46]. У доробку Гаврилюка — реалістичні п’єси, повісті та збірки оповідань. Аматорська трупа при «Українській хаті» ставила на сцені його одноактівки, серед них — «До нового життя» та «Сліпий»[4].

Окрім того, Гаврилюк написав драму «Молоді парості»[47][48]. 21 листопада «Просвітянська Хата» м. Радивилів на Волині зіграла виставу за драмою в селі Бугаївці[2].

Оповідання

Нариси-спогади

  • «Незабутній. Пам’яті Івана Липи» (Каліш, 1926)
  • «Четвертий універсал» («ЛНВ», 1928, ч. 1)
  • «Велетень духа. Пам’яті Симона Петлюри» (Чернівці, 1928)
  • «Тернистим шляхом. Спогади з визвольних змагань» (Чернівці, 1929)
  • «З величнього минулого» // «За державність» (Каліш, 1929, вип. 1)
  • «Другий військовий з’їзд» // «Збірник пам’яти Симона Петлюри» (Прага, 1930)[4]

Див. також

Примітки

  1. ↑ 1,0 1,1 1,2 Вінцковський Тарас: Ілько Гаврилюк: одеський публіцист та політик на хвилі революційного поступу // Південний захід. Одесика : історико-краєзнавчий науковий альманах. – Одеса : Друкарський дім, 2010. – Вип. 10. – С. 217-229. – 0,62 д. а.
  2. ↑ 2,0 2,1 2,2 Новинки з Радивилівщини // Наш прапор, №132 від 01.12.1937
  3. ↑ 3,0 3,1 Сергій Вакуленко: «Буджацький письменник Ілько Гаврилюк і синтеза східного та західного варіантів української літературної мови» — Balázs K., Herbil E. (eds.), Dialogul slaviștilor la începutul secolului al XXI-lea, Cluj-Napoca: Casa Cărții de Știință, 2019, pp. 203-211.
  4. ↑ 4,00 4,01 4,02 4,03 4,04 4,05 4,06 4,07 4,08 4,09 4,10 4,11 4,12 4,13 4,14 4,15 4,16 4,17 Гаврилюк Ілько Іванович / Р. І. Доценко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006
  5. ↑ Ілько Гаврилюк: Гаврилюк І. З днів лихоліття (На емігрантські мотиви). — с. 26 — Бухарест : Життя, 1940.
  6. ↑ Теофіл Рендюк: Українська військова та політична еміграція в. Румунії у міжвоєнний період: невідомі сторінки історії діаспори — Україна дипломатична. - 2011. - Вип. 12. - c. 943
  7. ↑ 7,0 7,1 Качкан В. Посланник на ниву слова (Iван Липа в освiтленнi нових iсторичних джерел та матерiалiв). С. 182-202
  8. ↑ Одеса літературна // Металеві дні, №6. 1930
  9. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий З’їзд — Нова Рада, № 56 від 06.06.1917, с. 2
  10. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий 3'ізд — Нова Рада, № 62 від 13.06.1917, с. 2
  11. ↑ 11,0 11,1 Оголошення Універсалу і українська маніфестація 12 червня. — Нова Рада. №63 від 14.06.1917
  12. ↑ Власенко, В. М. Перша конференція української еміграції у Румунії (до 85-річчя з дня заснування Громадсько-допомогового комітету української еміграції у Румунії) // Українознавство — 2008: Календар-щорічник / Упорядн. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк. - К.: Укр. центр духовн. культури, 2007. - С. 172—178.
  13. ↑ 13,0 13,1 Гузун, 2013. — с. 280
  14. ↑ 14,0 14,1 14,2 Валерій Власенко: Шевченківські свята міжвоєнної української еміграції в Бухаресті — Суми, 2014
  15. ↑ 15,0 15,1 15,2 Роман Голіян «Басарабія — забута країна» — Діло, № 241, 25 жовтня 1936 — Львів
  16. ↑ Tribunalul Cetatea-Albă, secția I // Monitorul Oficial, Partea 2-a,1930-03-27 / nr. 70
  17. ↑ Українці в Бесарабії — Діло, № 270 від 29.11.1936, с. 4
  18. ↑ Dizidentă in organizaţia liberală din Cetatea-Alba – Lupta, august 1925 (Anul 4, nr. 1094-1118)1925-08-21 / nr. 1108 — Arcanum
  19. ↑ Monitorul Oficial — Partea 1 // 1932-07-21, nr. 169
  20. ↑ Каруник К. Д.: Українська мова в шкільній освіті підрумунської Бесарабії на початку 1920-х років —Лінгвістичні дослідження, 2020
  21. ↑ Гузун, 2013. — с. 197
  22. ↑ Народня справа, № 32, 7 серпня 1932
  23. ↑ Українські парламентарі в Румунії — Діло, № 173 від 07.08.1932, с. 5
  24. ↑ З наших справ // Рада (Львів), №18, 07.08.1932 — Arcanum
  25. ↑ Після румунських виборів — Діло, № 172 від 06.08.1932, с. 1
  26. ↑ National Peasants' Party — стаття в Англійській Вікіпедії
  27. ↑ З наших справ — Рада (Львів), №18 від 07.08.1932, с. 3
  28. ↑ Congresul partidului national-tărănesc din juletul Cetatea Albă — Dreptatea, 1936-05-08 / nr. 2561 — Arcanum
  29. ↑ Marea întrunire national-taranista din oraşul Cetatea ALba — Dreptatea, noiembrie 1935 (Anul 9, nr. 2416-2439) 1935-11-17 / nr. 2429 —Arcanum
  30. ↑ Impunătorul congres al organizaţiei din Cetatea-Alba – Dreptatea, 1936-06-12 / nr. 2586 — Arcanum
  31. ↑ Nouii consilieri ai judeţului Cetatea-Albă — Curentul, august 1937 (Anul 10, nr. 3412-3442)1937-08-04 / nr. 3415
  32. ↑ România – Provincie 1939 (Anul 2, nr. 481-495) 1939-10-09 / nr. 489
  33. ↑ Az ukrán kisebbség is csatlakozott a Nemzeti Újjászületés Frontjához — Magyar Lapok, 1939-10-08 / 222. szám
  34. ↑ Incadrarea minorității ucrainene in "Frontul Renașterii Naționale" // Neamul Românesc, № 223 від 1939-10-08
  35. ↑ Autorizarea constituirii organizaţiei ucrainiene – Curentul, 1939-10-08 / nr. 4188
  36. ↑ 36,0 36,1 Нарис історії права Буковини і Басарабії // Записки наукового товариства імені Шевченка, №199, 1986
  37. ↑ Landwirtschaftliche Blätter // 1940-01-14 / nr. 3
  38. ↑ Cuvântarea d-lui Ilie Gavriliuc, reprezentantul minorităţii ucrainiene — România - Capitala, 1940-01-09 / nr. 578
  39. ↑ Українці в Румунії — Енциколопедія історії України
  40. ↑ Життя, №2 від 26.01.1942
  41. ↑ З інших країн // Голос, №3, 10.02.1941 — с. 3
  42. ↑ Український вісник, № 3, 01.02.1941, с. 6
  43. ↑ Гузун, 2013. — с. 406
  44. ↑ Молебінь у Букарешті з нагоди заняття Києва й Полтави — Життя, № 2 від 26.01.1942
  45. ↑ GREFA TRIBUNALULUI CETATEA ALBA, SE. I-a EXTRACT Nr. 25919 // Universul 1933-11-08 / nr. 306
  46. ↑ Ілько Гаврилюк: Гаврилюк І. З днів лихоліття (На емігрантські мотиви) — Бухарест : Життя, 1940., переглянуто 19 січня 2024
  47. ↑ Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II) . — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 331-351
  48. ↑ Ілько Гаврилюк: Влада темного (1933, Чернівці), с. 127
  49. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 274 від 06.12.1931, с. 6
  50. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 172 від 04.08.1929, с. 5
  51. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 133, 18.06.1929, с. 6

Посилання

Отримано з https://akkermanika.org/index.php?title=Гаврилюк_Ілько_Іванович&oldid=9263